Микола Гриценко

ЗОЛОТЕ ДНО

 Осінньої пори року 1932-го з раннього-рання, як і будь-якої осені, виходили селяни в поле збирати урожай. 

...І зібрали люди все до колоска. І звезли до комор. І обмолотили. І запаслись на зиму, хто як старався, і в кого скільки сил було та потреби. І пішов сніг. І десь далеко серед зими відбив годинник на Спаській вежі в Москві гучним дзвоном дванадцять разів, сповістив про народження року 1933-го. Тільки не долітав тон дзвін до хуторів, розривався на шмаття холодними вітрами, заплутувався в завірюсі. 

Люди спали стомлено і тихо. Дзвін вони почують завтра позавтра... Тільки той дзвін уже буде по багатьох з них... 

* * *

...Ой загуду-загуду, 

Я в хуторі не буду.  

Та, що во хуторі вороги 

Кругом хату облягли. 

/З нар. пісні/ 

«Вибирали «канальщиків» в основному з бідняків. Душ по п’ять. Зразу ходили вони в Тимченках по багатих хазяїнах. Потому - до середняків добрались. Забирали все підряд. А особливо у тих, хто не хотів у колгосп вступать. З такою ключкою ходили і ширяли нею скрізь. І чавуни з печі витягували та їжу виливали надвір. Нічогісінько не оставляли. 

Дядько мій, Іван Тихонович Берко, не вступав у колгосп. То його, бідного, так обібрали! Хоча б полову яку оставили. Жінка його в піст померла. Дядько Іван до літа дотяг і також помер. А потім і три сини: Митрофан, Микола, Михайло - слідком заними... Микола і Михайло пошти в один день померли. А ями нікому копать, бо всі безсилі. Під хатою була стара ямка, що в ній буряки і картоплю на зиму закопували, то в ту ямку обох і впустили, і засипали вже, як могли. А найменшеньку з дядькової сім’ї, пухленьку Марусю, тато мій вже забраліи до себе. Хоч і самі пухлі ходили, а її взяли. 

Ох, ті «канальщики»! Як же вони допікали! Походять от 

поназбирують у людей, а тоді щось там у сільраду одвезуть, 

часто самі все і з’їдали. На Берках у них хата була така, де 

збирались. Весною 33-го, видно, хтось із тутешніх мужиків 

стрельнув із ружжя через вікно в ту хату. Самого главного 

їхнього вбив. /Він чужак, не нашинський був/. То всі ті ос- 

тальні «канальщики» так мстили за того бандюгу, що чуть 

півсела не перебили –порішили. 

А наші у тій кумпанії тоже були: активісти, комсомольці. Йшли в банду, бо знали, що там з голоду не вмруть. 

А пізніше, коли в 41-му війна почалась, то, кажуть, на фронті у спину тих активістів пошти всіх і постріляли. Свої люди постріляли...»

                                                  *   *   * 

...Хтось у лісі блукає,-

Дочка неньки шукає. 

Ськала, ськала, не знайшла, 

Заплакала та й пішла. 

Найшла в полі купину –

Матінчину могилу.

/З нар. пісні/. 

«Вибрали «канальщики» все у нас. І хату розтягли. І пішла я старцювати на кацапщину. Двох діточок оставила батьку-матері, а сама пішла. На кацапщині голоду не було. І булки вони пекли гарні та високі. Люди там не злі. Без шматка хліба не відпускали з хати. Отак походжу я, походжу, поки сухарів тих назбираю і додому на хутір Озеро добиваюсь. Та хіба ж того стане? Розділили на багацько ротів, поїли, і все. Мати моя, Горпина Наумівна Шаповал, все од себе одбирали дітям, та внукам... До весни якось добули. Мати ще й на роботу щодня дибуляли. 

Сіяли якось під Хоролом жінки рижій. Зернятка маненькі такі, гіркущі. А мати моя і просять їх: 

- Дайте, жіночки, мені того насіння попоїсти. А вони їй: 

- Бабо, не можна, бо після нього вмрете. 

- Дайте, - кажуть мати, - щоб я вмерла і не мучилась.  - Дали... 

Так в полі того дня і померли. Старші мої сестри Явдоха та Уляна насилу знайшли матір в бур’яні. Самі ж тільки ноги пересували, пухлі ходили. Додому тягти несила була. Вигреб­ли вони сяку-таку ямку і загорнули матір, в чім була. Бо тоді сільрада строго судила,щоб вороняччя не розтягувало кістки. Ой строго!... 

А батько наш через кілька днів у чужих людей під піччю померли.»

...Чорна хмара насуває, 

Брат з сестрою розмовляє: 

- Ой ти, сестро перепілко,

-  Скажи правду - дітей скільки? 

- Раз - четверо, раз - п'ятеро, 

А всіх буде дев'ятеро. 

/З нар. пісні/.

"...Батьки мої Іван Максимович і Мокрина Іванівна Мартиненки жили на хуторі Берки. Дев'ятеро діток в сім'ї було. Живих троє осталось. Я ж близнятком був... народився разом із сестрою Марійкою. Нема Марійки. Батька нашого ще перед голодовкою загнали в другу область в радгоспі одроблять. Бо вважався неблагонадійним. Дуже вже він до хазяйства був охочий, найлуччу хату в селі вистроїв. А мати не в силі була прогодувать. 

Найменшого брата мого Миколу... Було це літом 33-го. Вже кой-хто із людей обсіявся і ждав урожаю. У сусіда нашого пшениця на городі росла, почала колоски викидать. От Мико­ла, брат мій менший, пухлий з голоду - переповз через обніжок і вирвав три колосочки. Сусід побачив, прибіг на город. Підняв хлопця за руки, за ноги і з розгону вдарив ним об землю. 

Так з колосочком в руках Коля і захолов." 

*  *  * 

...Вийди, таточку, 

На порадочку. 

Розкажу тобі 

Я всю правдочку.

"В Кинашеві сім'я Сичів була найбіднішою. Та все ж ніхто з них у "канальщики" не пішов. Думали - виживуть якось. Десь недалеко перед 33-м тільки ж поженились Максим і Полька Сичі, ще й діток, слава Богу, не нажили. Так от    Полька вмерла весною 33-го. І Максим бук уже такий... на підході. Видно, одне з одним останнім бур'яном ділились. Захолола Полька. Зійшлися, хто іще міг ходить, вигребли сяку-таку яму, затягли туди Польку. Вже й присипати думали. А котрийсь із мужиків і каже: . 

-Що ж, на Максима яму копать уже сил не стане. Тягніть, мабуть, сюди і Максима... Все одно не сьогодні-завтра... 

Максим ще й, кажуть, просився: 

- Куди ви мене, дядьку, тягнете? 

- До Польки, - кажуть. - До Польки... - ...Так і закопали їх, мов пару голуб'ят." 

*   *  * 

...Ой добре, браття, 

Чужих дітей бить. 

-Ані лається. 

Ні змагається, 

Вишитим рукавцем 

Утирається. 

/З нар. пісні/

Гмирі жили на Маслаках бідненько. Сімейство чимале: хазяїн - Гмиря Юхим Власович, жінка його, сестра і четверо дітей. Мерли один за одним, їх у клуню стягували, стягували, аж доки останній із сім'ї не вмер. Бо сили не було яму копать для кожного. 

Хто перші померли, вже почали розкладаться... А як семеро їх у клуні стало, тоді сільрада дала команду - копать одну велику яму на всіх. Отак всіх гуртом і поховали. 

А недалеко од них жили Гриценки: Пилип Іванович, жінка, двоє діток. Зразу в голодовку мов і перебивались непогано, їх рятувала худюща корівчина, з якої вони виціджували якусь там кружку молока. А перед весною корову їхню вкрали. Більше на хазяйстві нічого не було, все "канальщики" вимели. Їли вони кору з дерев, бур'янець. 

Першим помер Пилип Іванович. Він ще справно і в бригаду ходив. Та одного дня його, мертвого, на підводі додому привезли з тої бригади. Днів через два жінка його вмерла, за нею дитина. А другу... сусіди з'їли. Хоч потім і самі померли. Мабуть, від гріха великого померли..."

...Ой, орьол, ти орьол,

Ти, товаришу мой.

Ти літаєш високо.

Ти буваєш далеко. 

Ой чи був же ти, орьол, 

На Вкраїнушкє родной?.. 

/З нар. пісні/

«Нашу хату, що стояла на Маслаках, ще в 32-му активісти розібрали на дрова, а сімейство вигнали надвір. Мати наша в колгосп не хотіли вступати, ось вони й зробили... 

Пішли ми з хати в хату по чужих людях кочувать. Батька у нас не було - ще в 1914 він з війни не повернувся. А сімейство: дід Омелян Костянтинович, мама наші, Мотрона Олександрівна Криворотенко, і дітей четверо. 

Бог, видно, на нас зглянувся, що з голоду не померли. Вря­тували два мішечки сухих грушок, які заховані були, та роз­довбана ямка із гнилою картошкою. 

Ходив я у Білорусію милостині просить. Ночував, де прийдеться. Я ж іще пацаном був. Багато забулось, багато слізьми вийшло... Одне в пам’яті стоїть кріпко: якось в селі білорусь­кому дальньому-дальньому, в болотах, куди, видно, наші люди не доходили, - один дядько довго дивувався, що я прийшов просить милостиню з України. І все не вірив. 

- Ну, як же це так може буть, - казав він, - у вас на таких землях солодких та багатих і... голод? Та у вас же... /він ніяк не міг підшукать підходящі слова /. Та у вас же, у вас -ЗОЛОТЕ ДНО...»

Золоте дно. Україна. Скільки ж людей лежить на тому золотому дні? І, може, воно золоте лиш тому, що золоті люди наші встелили його? І земля родить на крові, на кістках народу нашого великого, працелюбного, покірного, доброго. Воістину - золоте дно. 

...Проходив 33-й рік. Проходив і входив у землю  плачем. Восени ті, хто вижив, зібрали сякий-такий урожай. Люди розправляли крила, піднімали голови. 

І прийшла зима року 34-го. І випав сніг. Високий і багатий,

І люди вірили в народні прикмети про майбутній гарний уро-­

жай. І вперше посміхались. І почали ходити один до одного в

гості. І хоч бідно, але вже було що поставити гостям на стіл.

Наступало Різдво. І вперше під вікнами убогих хутірських хат

почулась щедрівочка:                          

Молода Галечка 

По городу ходила. 

Святий вечір. 

По городу ходила, 

Бога просила. 

Святий вечір. 

Та й уроди, Боже. 

В цей сад виноград. 

Святий вечір. 

Золоті яблучка 

То для батечка. 

Святий вечір. 

Червоні ягідки 

То для матінки. 

Святий вечір. 

ВІД АВТОРА: 

Спогадами про нелегкі пережиті дні ділились: 

Берко Анастасія Андріївна /с. Тимченки/ 

Гриценко Палагея Іванівна /х. Озеро/ 

Мартиненко Іван Іванович /х. Берки/

Криворотенко Сергій Сергійович /х. Маслаки/

За останні 20 років на території Козелянської сільської Ради кількість хуторів зменшилась вдвічі. Лишилось чотири села. Серед знищених хуторів: Озеро, Маслаки, Черці, Гаврики... 

Розрівняв бульдозер і приплюснуті могилки голодомору. Десь серед великого поля розгорнута могила і померлого від голоду мого діда - Гриценка Павла Івановича, що жив на хуторі Озеро. 

Немає і хутора Кинашеве, де народились моя мати - Гри­ценко Олександра Михайлівна. Ці рядки пісень, приведених мною вище, наспівала вона мені зимовими вечорами. Це - пісні нашого краю, співані-переспівані століттями. Це - пісні нашого Золотого дна, живучі і нев’янучі, і вічні, як сама земля, як життя на землі...